Ви можете прослухати цей текст, ми озвучили його за допомогою штучного інтелекту:
Дар’я Невкрита
Луганщина – один із трьох українських регіонів, що першими зіткнулись із агресією Росії у 2014-му. Чимало населених пунктів пережили окупацію і були звільнені, менш ніж 32% області лишилось під контролем агресора. За вісім років Росія почала повномасштабне вторгнення: армія РФ перетнула кордон з Україною одразу в шести областях, Луганська – серед них. Станом на початок 2025 року, за даними ОВА, під російською окупацією перебувало 95% області, на 5% тривають бої. Лише внутрішніх переселенців з Луганщини офіційно зареєстровано 270,8 тисячі (дані на жовтень минулого року): загальна кількість населення регіону до початку повномасштабного вторгнення становила 2,1 мільйона осіб.
Як це, раптово покинути дім, роками жити без розуміння, коли зможеш повернутися, і навіть втратити надію на це – троє вихідців із Луганської області розповіли телеканалу «Настоящее время», створеному Радіо Свобода з участю «Голосу Америки».
В’ячеслав: «Я вже ні в що не вірю»
В’ячеслав (ім’я змінене) родом із Луганської області, але з першого класу він навчався в обласному центрі й проводив там багато часу. У 2014 році, коли почалася війна, йому було 17 років. Тоді він закінчував перший курс коледжу і, як тоді здавалося, на деякий час поїхав з дівчиною до Києва: «Ми ще з товаришами на навчанні наївні були, у щось вірили, дзвонили навіть запитували, як буде з навчанням, а потім настав серпень, відступ українських військ, просування російських – і я все зрозумів».
В’ячеслав, каже, вирішив, що майбутнього в рідному місті тепер немає, диплом його коледжу скоро стане просто папірцем, а жити серед окупантів йому не дозволяє загострене почуття справедливості, тож переїхав у Харків до брата.
У Луганську залишилися батьки й більшість близьких родичів. Побачитися особисто вдавалося до 2022 року, зараз зв’язок з ними В’ячеслав підтримує лише через месенджери. Він сумнівається, що ще встигне колись побачити батька: той – літня людина, і здоров’я навряд чи дозволить йому подолати складний шлях на підконтрольну Києву територію.
В’ячеслав каже, що сприйняття дійсності у батьків зовсім не змінилося, попри пропаганду, яка на окупованих територіях, за його оцінкою, працює навіть агресивніше, ніж у Росії: «Я не знаю, як їм це вдалося, але у них збереглося наше мислення, у нас немає заборонених тем».
Рідні часто скаржаться на зневажливе й «безпринципне» ставлення росіян до місцевих. «Як до худоби – це я і сам бачив ще на блокпості Станиці Луганської (селище в Луганській області, що розташовувалось на лінії розмежування, яка існувала до початку повномасштабного вторгнення Росії – ред.), коли [ще] їздив додому», – ділиться своїми враженнями В’ячеслав.
Після 2014 року йому кілька разів вдавалося з’їздити до Луганська, востаннє – наприкінці 2021 року, перед повномасштабним вторгненням. У поїздці, згадує, переживав суперечливі емоції: «Знаєте, я завжди радів поїздкам додому. Кожного разу, коли я приїздив, то від Станиці до Луганська їхав із усмішкою до вух – додому ж їду, а містом їдеш – і усмішка в зворотний бік. Якщо підібрати максимально культурну характеристику, то я б описав [усе в місті] як «задовбане життям». Руйнувань все більше і більше, все в купах сміття, максимально занедбане те, що ще не розвалилося».
Також йому запам’яталося відчуття «абсолютної відсутності безпеки», особливо коли йому траплялися люди у військовій формі, які явно були чужими в його місті: «Смішно було, коли я якось забув паспорт під час поїздки додому у 2020 році, показую татуювання з пам’ятником у Луганську, а вояка не знає, що це. Батьки тоді з того боку КПП підвезли моє свідоцтво про народження – і мене пустили все-таки».
В’ячеслав каже, що хоче запам’ятати своє місто таким, яким воно було до 2014 року – компактним, красивим і затишним: «Біля Червоної площі в Луганську жила перше кохання, там ми з однокласниками часто гуляли, грали у футбол. Найкраще місце на Землі було. І сквер гарний біля університету культури».
Він не дуже вірить у можливість повернутися до Луганська і побачити батьків, але одна мрія у нього все ж є: «Тато у мене ще в щось вірить, а я реально дивлюсь на речі і вже ні в що не вірю. Я змирився з багатьма речами і навіть із тим, що боліти у мене буде все життя, але десь у глибині душі вірю, що колись уся верхівка влади в Росії (зникне), і нові зрозуміють рівень біди. <…> Це ще якщо я доживу: «Шахед» штука така – раз і все (3 квітня 2024 року у двір В’ячеслава в Харкові, як він розповів, уже прилітав дрон-камікадзе). Я б повернувся, щоб вступити на службу до Національної поліції України і пересаджати всіх, кого згадаю, з тих, хто підтримує окупацію».
В’ячеслав не згоден зі звинуваченнями на адресу жителів сходу України, нібито вони спровокували війну. «Якщо хочуть напасти – нападуть. Не під приводом мови, так під іншим. А деякі цього так і не зрозуміли», – додає він.
Його підтримує думка про те, що саме переїзд до Харкова допоміг зустріти найближчих. Там він познайомився з майбутньою дружиною. А ще взяв із притулку собаку, а згодом кота, від якого відмовилися господарі: «Доля у нас з ними така. Значить, моє завдання було допомогти цим бубликам».
Дмитро: «Це вже не те місце, яке я називав своїм домом. Цього місця більше немає»
Дмитро зараз живе у Фінляндії. До переїзду туди в березні 2022 року він жив із батьками в Рубіжному – промисловому місті в Луганській області.
У день його від’їзду бої між українськими та російськими військами вже тривали в межах міста. Те, що взагалі вдалося виїхати, Дмитро досі вважає дивом. Чекав до останнього він вимушено: під його опікою були родичі з інвалідністю, яких він не міг залишити в місті самих, а переконати їх виїхати не вдавалося.
На тлі повідомлень про підготовку Росією наступу і пам’ятаючи події 2014 року, Дмитро заздалегідь сховав свою машину у віддаленому районі міста. Тепер, коли ситуація стала критичною і родичі погодилися виїхати, їхати за ними на машині довелося через палаюче місто: «Прильоти були всюди. Розірвані люди, перехожі, які, побачивши машину, просили вивезти їх, зруйновані будинки, пожежі – усе це я зустрів на своєму шляху до родини, під безперервний вогонь».
Забравши рідних, Дмитро виїхав на об’їзну дорогу, але шлях їм там перекрили два російських танки. Сім’я боялася, що по них відкриють вогонь, але цього не сталося. Маршрут довелося змінити: «Під’їжджаючи до залізничного переїзду, я зрозумів, що попереду міни, але часу думати не було, я знав, що дорогу прострілюють: на узбіччях були розстріляні машини. Все сталося за секунду, одну міну я об’їхав, але одразу ж наїхав на іншу». На щастя, міна не вибухнула.
Сім’ї вдалося виїхати до Сіверськодонецька, потім до Лисичанська, далі – до Дніпра. На перші дні їх прихистили в місцевій церкві: «Ніколи в житті так не радів можливості прийняти душ. Здавалося б, така елементарна і проста річ, але я розплився в усмішці». Ще кілька місяців вони жили в Кіровоградській області, але згодом ухвалили рішення виїхати до Фінляндії.
Дмитро каже, що тоді ще сподівався на повернення, але розумів – місто практично знищене.
Попри те, що Рубіжне вже було окуповане Росією навесні-влітку 2014 року, Дмитро не вірив у повномасштабну війну на початку 2022 року. Вранці 24 лютого 2022 року він був на роботі, коли почув вибухи.
Спочатку подумав, що щось сталося на заводі, де виробляли тротил. «Я підійшов до охоронця, а він сказав, що на нас Росія напала. Я був у ступорі, не міг повірити, що в сучасному світі таке можливо. Але тепер мене мало чим можна здивувати», – зізнається Дмитро.
Останні півтора року Дмитро не підтримує зв’язок ні з ким із колишнього оточення – каже, що у нього діагностовано біполярний розлад і хронічну депресію. Спілкування він обмежив, щоб не погіршувати стан.
Думка повернутися додому не виникала в нього жодного разу: «Їхати в окупацію, усміхатися російським солдатам після того, що вони вчинили з моєю землею, з моїми товаришами, хлопцями, з якими я навчався? Цьому немає виправдання».
До того ж, каже Дмитро, його рідне місто більше не є тим місцем, яке він називав домом: «Зараз від мого коледжу нічого не залишилося, самі руїни, купи каміння. Але раніше це було одне з моїх улюблених місць, багато спогадів пов’язано з ним: перше кохання, знайомства, студентське життя. Поруч парк і сквер. Побачивши фото цих місць зараз, я зрозумів, що навіть у разі можливості повернутися – я не хочу все це бачити. Це вже не те місце, яке я називав своїм домом. Цього місця більше немає».
У повернення свого міста під контроль Києва Дмитро вже не вірить: «Як би сумно це не звучало, але мені здається, що Росія там назавжди. Я не вірю, що Путін відмовиться від територій».
Ксенія: «Якщо вистачить здоров’я – доживемо і побачимось»
Ксенія (ім’я змінено) розповідає, що переїхала з Луганська разом із батьками, коли їй було 10 років. Вона згадує, що сім’я виїжджала влітку 2014 року, вони сподівалися, що за кілька тижнів зможуть повернутися, тому взяли з собою лише трохи речей і поїхали на море, до Бердянська.
Через два тижні стало ясно, що повертатися нікуди, тоді сім’я поїхала до Харкова, а потім перебралася до Києва, де мама Ксенії отримала роботу.
Ксенія пам’ятає, що їм як переселенцям було складно влаштуватися до школи, з пошуком квартири в оренду також були труднощі. Перший рік на новому місці вона провела в постійному очікуванні: «З кожною падаючою зіркою я загадувала бажання повернутися додому». Потім у родині просто перестали говорити про повернення, самій Ксенії знадобилося ще кілька років, щоб змиритися з цією ситуацією.
До пандемії коронавірусу дівчина їздила до Луганська раз на рік – до бабусі й дідуся. Але за останні сім років наживо вони не бачилися жодного разу, спілкуються лише телефоном, і кожна їхня розмова закінчується словами: «Якщо вистачить здоров’я – доживемо і побачимось».
Зараз Ксенія живе і навчається в Польщі, займається дизайном, але зізнається, що для неї більше ніде немає дому.
Вона не впевнена, що Луганськ колись повернеться під контроль влади України: «Занадто багато соціальних проблем треба врахувати, правильно інтегрувати населення».
Але це не заважає їй просто сподіватися, що одного дня вона все ж зможе вільно бачитися з родичами: «Дуже боляче бачити, як навколо всі з’їхали з глузду. Мені шкода тих, хто перебуває в цьому і змушений мовчати. Я знаю, що всьому є кінець – і цьому також. Це мене і підтримує».
Форум